Погода в Санкт-Петербурге | Pogoda78.ru

УКРАЇНСЬКА МОВА. ПІДГОТОВКА ДО ЗНО МОРФОЛОГІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА. ПІДГОТОВКА ДО ЗНО
МОРФОЛОГІЯ

Тиша. Не колихнеться найтонша віточка. І раптом у цю тишу ввірвався далекий, ледве вловимий шум. Щохвилини наростаючи, він наближався до дороги. Сховалося сонце. Немовби присмерком окутався ліс — така димчаста хмара повзла над верховіттям дерев, віщуючи грозу.

Спочатку залопотіло листя на осичині, заворушилися довгі коси беріз, злегка зашуміли дуби і липи. А через хвилину в лісі робилося щось неймовірне. Сірі віти осичини перепліталися з білими березовими, гостролистий клен зчепився в нерівному бою з високим дубом.

Розлоге й кучеряве від цвіту гілля липи гойдалося на усі боки. І ось над липою звилася несподівано галка. Вона не в силі була перебороти вихор, і її одразу метнуло вгору. Дарма сперечалися з потужним вітром крила: вони то згорталися — і птиця каменем падала вниз, то розправлялися знову — і тоді галку підносило ще вище. Мабуть, стомилася пташина, бо востаннє черкнула крилами повітря, потім розпластала їх на всю широчінь, і понесло її відразу вітром невідомо куди.

А липа, мов навіжена, металася вище беріз і вище осик.

Затріщала раптом деревина. Хилиться, хилиться й падає з шелестом і гулом на дорогу рясна липа.

(173 сл.) А. Шиян

Мова — душа народу

Мова для будь-якого народу стає ніби другою природою, що органічно оточує його, живе з ним всюди й завжди, без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям для людини обертається нищення природи, неповага до неї, відмова від її пошанування — так і катастрофічно боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері. І якщо ми нарешті зрозуміли, що треба берегти природу, то давно треба зрозуміти, що екологія мови — це екологія наших душ, так як розумних істот, а не просто як живих мешканців Землі. Зречення рідної мови призводить до найбільшої кари — духовного каліцтва. Треба, щоб доросла людина цю велику істину пам’ятала повсякчас і прищеплювала її своїм дітям. Нероздільність дитини з рідною мовою починається з першого слова матері, промовленого до немовляти.

Мова — основа культури нації, найбільший скарб, і відбирати її в людини чи народу — значить відбирати все минуле й сучасне, позбавляти людину й народ найлюдянішого в їх творчому існуванні. Як ніхто не має права відбирати життя в людини, так ніхто не має права й відбирати мови, права користуватися рідним словом, розвивати й плекати її грані.

(188 сл.) За Г. Нудьгою

Використовуючи сайт ви погоджуєтесь з правилами користування

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Ми приєднуємось до закону про авторське право в цифрову епоху DMCA прийнятим за основу взаємовідносин в площині вирішення питань авторських прав в мережі Інтернет. Тому підтримуємо загальновживаний механізм "повідомлення-видалення" для об'єктів авторського права і завжди йдемо на зустріч правовласникам.

Копіюючи матеріали во повинні узгодити можливість їх використання з авторами. Наш сайт не несе відподвідальність за копіювання матеріалів нашими користувачами.

Рогатинський державний аграрний коледж

«Відберіть мову — і народ уже більше не створить її, нову батьківщину навіть можна створити, а мову — ніколи; вимерла мова в устах народу — вимер і народ».

Ми — українці. Живемо у вільній незалежній державі — Україні. Розмовляємо рідною державною мовою. А мова в нас красива і багата, мелодійна і щира, як і душа нашого народу. Ще із сивої давнини, від Кирила і Мефодія, від Нестора-літописця впродовж багатьох років розвивалося, розцвітало рідне слово.

Учені довели, що вік нашої мови — 7 тисяч років. З покоління в покоління, в часи розквіту та падіння передавали нам предки цей скарб. Народ плекав рідну мову у піснях, легендах, переказах і передавав від роду до роду, щоб не загинула.

Для нас рідна мова — це не тільки дорога спадщина, яка об'єднує в собі народну мудрість, вироблену десятками й сотнями поколінь. Це наша гордість, бо все, що створено нею, увійшло в скарбницю загальнолюдської культури.

Весь світ віддає шану великим володарям українського слова — Т. Шевченкові та Франкові, Лесі Українці та Коцюбинському, Нечуєві-Левицькому та Сковороді, Котляревському та багатьом іншим майстрам слова, що довели милозвучність та багатство мови, щоб передати прийдешнім поколінням цей дорогоцінний скарб, гідну покоління спадщину, котру треба примножувати та оберігати.

Недаремно стільки літ чужинці старалися заборонити нашу мову, нав'язували свою культуру і свою владу.

Факти вражаючі. 270 років поспіль намагалися знищити українську мову, а разом з нею і український народ, прагнули, аби він був покірним рабом без мови, без усної народної творчості, тобто без коріння роду нашого.

А як боляче усвідомлювати, що ми, живучи на своїй, Богом даній землі, в час, коли постала, як благословення Господнє, омріяна Шевченком незалежна Україна, все ще зрікаємося мови наших предків, а значить, і свого національного коріння.

9 листопада — День української мови та писемності. У Рогатинському державному аграрному коледжі до урочистого відзначення цієї славної дати долучилися і викладачі, і студенти щоб спробувати переконатиу усіх, що мова — це безцінний дар, який треба шанувати, як батька і матір, родину і батьківщину. Ініціатором організації та проведення святкування була циклова комісія мови і літератури, зокрема викладачі: Притика Л.Я., Куріца М.І., Гандзин О.М.В рамках свята студенти читали чудові поетичні рядки про мову, інсценізували твір В. Сіренка « Балада про перевертня», розказували гуморески П.Глазового, продемонстрували ситуацію «На дискотеці». Учасники танцювального колективу « Юність Опілля» потішили присутніх запальними танцями.

Велику увагу до рідної мови привернуло написання Всеукраїнського диктанту національної єдності, у якому взяли участь справжні поціновувачі українського слова.

У гуртожитку №1 головою циклової комісії мови і літератури Притикою Л.Я. за сприяння вихователя Гринчишин Б.Б. для мешканців гуртожитку проведено диктант, присвячений Дню писемності української мови. Визначені переможці і нагороджені пам’ятними призами.

Диктант на тему мова - душа народу

Мова — це душа народу. Це проста і разом з тим правдива істина. Якщо забувається мова, то народ, який користувався цією мовою, зникає, але не фізично, а морально. Українська мова — одна з найкрасивіших і милозвучніших мов світу. Багато різних письменників з усього світу прославляють українську мову. Ось деякі вислови з цього приводу: «Мова — це зброя», «Не бійтесь заглядати у словник, це пишний яр, а не сумне провалля». Художню культуру людства, його мораль і естетику український народ збагатив своїми історичними піснями і думами. Українські пісні і думи — це національний епос, у якому відбилася історична пам’ять народу, його національна свідомість. «Українська пісня — це геніальна поетична біографія українського народу», — сказав Олександр Довженко. Ми винні втратити таку гарну мову, бо світ втратить одну з кращих перлин свого скарбу.

Золота осінь.

Минуло літо. Владною господаркою йде по рідному краю чарівна осінь. Заквітчала вона поле, ліс, садки і парки. Тільки величаві сосни і ялини стоять у зеленому вбранні.

Поля відпочивають після виснажливої тривалої праці. Уже подарували господарям свій золотавий урожай садки. На ланах ніжною зеленою щіточкою зійшла озимина. Усюди відчувається прохолодний подих осені. Сіре небо все частіше затягають низькі хмари. Сіється дрібний дощ.

Ліс стоїть сумний і мовчазний, здається, що він глибоко замислився. Дуже скоро деревам доведеться геть роздягнутися, скинути своє важке вбрання, а згодом і підставити гілки хуртовині.

Повільно кружляє в повітрі жовтогарячий листок. Тонкі осички сумовито риплять на галявині, ще не зазнавши довгого передзимового сну. Навкруги трухлявого пня скупчилися стрункі опеньки. їх дуже багато, і кожен із грибів так і проситься в кошик. Горобина обвисла червоними розкішними гронами. Листя липи з гострими почорнілими зубчиками здається вкритим тендітним оксамитом.

Нещодавно зелена трава припала до землі. Високо в небі роблять своє останнє прощальне коло запізнілі журавлі. Вони ще раз нагадують нам, що прийшла осіння пора. Журавлі відлітають у вирій і сумно курличуть.

На блакитному небі пливуть у далечінь білі хмарки. Ласкавий вітер натягнув у повітрі срібні струни. Це летить тоненьке павутиння – символ бабиного літа.

У такі дні на якусь мить душу покриває світлий смуток. Ми поринаємо в роздуми про сенс людського існування. Усе це є ознаками того, що настала найкрасивіша пора року, яку оспівували художники, композитори, поети. Настала золота осінь.

Майбутнє сьогодні

Кожна людина сподівається, що завтра буде краще, ніж учора. Всі ми віримо, що наші проблеми вирішаться. Але правильно кажуть, що майбутнє починається сьогодні. Якщо ми хочемо, щоб воно було щасливим, то вже зараз потрібно робити щось для цього.
По-моєму, в глобальному сенсі всі ми стоїмо на порозі гарного майбутнього, тому що наші сучасні можливості великі. Ми вільні і самі можемо будувати своє життя. Наука поглиблює знання про світ, удосконалюються технології, розвиваються засоби комунікації. Все це може сприяти тому, що людство вирішить всі існуючі проблеми і побудує щасливе майбутнє для всіх.
Мій світ майбутнього не зовсім схожий на фантастичні картинки з фільмів. Я б хотів, щоб у майбутньому ми вирішили проблеми екології, важких захворювань, бідності. Щоб заводи і фабрики не забруднювали навколишнє середовище, всюди висаджувалися дерева, охоронялися рослини і тварини. У майбутньому ми повинні жити в чистих і комфортних містах і їздити на безпечному транспорті. Люди повинні зробити все, щоб зберегти природу, а крім того самим їсти здорову їжу і дихати свіжим повітрям, працювати в нормальних умовах. Все це зробить нас більш здоровими і допоможе уникнути хвороб.
А крім того, я сподіваюся, що люди у світі майбутнього стануть щасливішими. У них буде більше вільного часу, так що вони зможуть займатися тим, що люблять.
Що стосується мене, то я розумію, що ніхто поодинці не може зробити кращим світ. Тому кожен повинен попрацювати над самим собою, розвинути в собі потрібні якості. Вивчитися, отримати професію, розширити свій кругозір. А для того, щоб бути щасливим, людині потрібні не тільки космічні технології, а тепло і дружба близьких друзів. Якщо всі ми будемо добрими один до одного, то наш світ стане краще прямо зараз.

Мова –це скарбниця

Дійсно, мова — це скарбниця духовності, це характер народу. У ній відбито мого звичаї, побут. Але мова не може існувати відокремлено, і тут виникає нове поняття — народ. Саме народ дає мові силу й красу. Народ і мова — поняття нерозривні. І доки живе мова — житиме й народ. Не стане мови — не стане й народу: він геть розпорошиться поміж дужчими народами. Недарма пригадуються рядки вірша М. Рильського: «Як парость виноградної лози, плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бур'ян. Чистіша від сльози вона хай буде. » Дійсно, у наших руках майбутнє нашої мови, а значить — і нашої нації. Саме ми маємо ще час, щоб возвеличити нашу мову, вивести її на новий щабель розвитку.
Українці! Замисліться, чи не виникає у вас почуття гордості за нашу країну, коли ви чуєте такі імена — Ярослав Мудрий, Володимир Великий, Тарас Шевченко, Іван Франко, Соломія Крушельницька. Чи немає в душі приємного щему, коли па змаганнях підіймається прапор України? То чому ж ми дозволяємо собі розчаровуватись у нашій мові, забруднювати її сленговими словами, суржиком? Адже мова — це те, що єднає нас?! Тож, як казав відомий український поет В. Сосюра:
Ми з нею відомі усюди, усе в ній, що треба нам, є. А хто свою мову забуде, той серце забуде своє.

Моя бабуся

Мати. Красу жінки-матері оспівували з давніх-давен. їй присвячували вірші, поеми, пісні. Художники змальовували її неповторну чарівність. Скільки чудових зображень жінок з малим дитятком на руках! Скільки в погляді матері ніжності, тривоги за майбутнє її рідної крихітки! Так ясно і просто каже прислів'я про те, що мати — це людина, яка найрідніша у всьому світі: "Нема цвіту пишнішого, як маківочка, нема роду ріднішого, як матіночка". Ні за які скарби не придбати матір. Яскраво свідчить про це народна творчість: "Нема того краму, щоб купити маму", "Матері не купити, ні заслужити".
Моя матуся. Це струнка, звичайна, проста жінка. Така приємна у розмові. Без нарікань на долю, без жалів. Як подих вітру. Лагідна така! А якщо і зробить зауваження, то чемно, тихо, ввічливо. "Материн гнів — як весняний сніг: рясно випадає, та скоро розтане".
Як приємно, відчуваючи тепло материної руки, її подих, ніжно пригорнувшись до її плеча, розповісти про свої мрії, поділитись роздумами про прочитану книжку, довірити все те, що хвилює і бентежить. Вона порадить, заспокоє, втішить і підбадьорить.
"На сонці тепло, а біля матері добре". Коли часом я хворію, то моя мила ненька хвилюється, піклується про мене з особливою увагою. "У дитини заболить пальчик, а в мами — серце":
Люблю, коли мама
Для мене співає.
Із мамою вдвох
Сумно нам не буває. Люблю свою маму, —
Ви, певне, так само,
Люблю вже за те,
Що вона — моя мама!
Ю. Михайленко
Хай довгими будуть твої літа, душа твоя хай не старіє!

Потрібно бути справжньою людиною

Усі ми люди… Коли говорять «будь людиною» , розуміють порядність, чесність, доброту, співчутливість, безкорисливість, совісність та багато інших хороших рис.

Людина наділена розумом, вона може керувати своєю поведінкою. Совість підказує цей правильний вибір. А починається шлях справжньої людини з гарного виховання, дотримання чеснот, наявності доброго серця. В цьому можна рівнятися на наших волонтерів. Прикладом може бути Леся Українка, яка незважаючи на невиліковну на той час недугу, що причиняла їй біль, будучи молодою не впала духом, написала багато чудових віршів.

Утверджувати добро, не робити зла – таким є життя справжньої людини.

Природні фарби

Скільки з’являється в природі всяких фарб і відтінків, коли зійде сніг. Коричнювата мокра рілля, блакитні лужици весняної води, світла жовтизна сухої трави, плями перезимованої зелені на лузі. Помітніше стає фарбування гілок у дерев і чагарників, От коштують кущі верби з жовто-жовтогарячими тонкими прутиками. Видали вони здаються більшими жовтуватими кулями. А от яскраві молоді липи, у них гілочки — оранжево-корнчневие. Оригінальні кольори мають гайка сірої вільхи, вони немов затягнуті бузковим серпанком. Особливо добре це помітно, коли вільхові зарості обрамляють по краї темний похмурий ялинник. Бузковий відтінок вільсі надають її ледве фіолетові великі бруньки. Гарний провесною й осичняки, мимоволі любуєшся гладкими зеленуватими стовбурами. Хвойний ліс не блищить яскравими фарбами. Немає у хвойних дерев ранньої навесні соковитих чистих кольорів. Своєрідна принадність раннього весняного пейзажу. Особливі м’які тони, яких не побачиш улітку. Всі начебто намальовано ніжними акварельними фарбами, Але пройде небагато часу, зашумить на деревах листя, і.знову ми побачимо яскраву свіжу зелень, а лугу замайорять квітами.

Рідна мова

Для мене рідна мова – це мова, якою зі мною змалечку розмовляли батьки. Це українська. Вона співуча, багата, поетична. Це мова також моїх предків, але не всіх, бо серед них були також поляки та росіяни. Вони розмовляли іншими мовами.

Рідною мовою я сказав своє перше слово: «Мама». Цією мовою мати та бабуся співали мені колискові та читали казки перед сном. Книжка, яку я сам вперше прочитав, теж була написана українською мовою. Я вчив напам`ять дитячі віршики та пісеньки, створені українськими поетами спеціально для дітей.

Коли я виходив надвір та вчився спілкуватися з дітлахами, то говорив українською. Не всі вони розмовляли так, як я, бо в нас багатонацілональна країна. Але ми чудово розуміли один одного. Я вчився поважати рідні мови інших людей, а вони – мою.

Зараз я навчаюся в школі своєю рідною мовою. Звичайно, я не обмежуюся нею, мене цікавлять мови інших народів. Я вивчаю в школі іноземні мови, і ці знання знадобляться мені в житті. Але рідна мова для мене найдорогоцінніша. Вона неначе тепла домівка, де тобі завжди раді.

Можливо, в житті я буду багато подорожувати. Мені хотілося б побачити світ, помандрувати. Але ніколи не забуду своєї рідної мови. Вона для мене одна, та я пишаюся нею. Своїх дітей в майбутньому я обов’язково буду навчати своєї рідної мови, щоб передати її в спадок.

Рідне слово

Нещасна, неправдива людина, що добровільно й легко” зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості і горі будує слово своєї землі. Нещасні, прокляті батько й мати, що народжують перевертнів; щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників і оборонців.

«Ну, що б, здавалося, слова… — чуємо з малих літ тихе запитання довіри, здобуте з найбільших глибин. — Слова та голос — більш нічого! А серце б’ється — ожива, як їх почує! — І спрямоване в саму душу світу, священне: — Знать, од Бога і голос той і ті слова ідуть меж люди. »

У відповідь — кредо: «Вогонь в одежі слова», — твердо, як з-під ковальського молота.

І, як руків’я наскрізсічного меча, поєднання довіри й кредо: «Слово моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!»

В головах стоїть свідомість, у головах свідомості стоїть слово. Вони з купелі крові, що пульсує в грудях і заливає мозок.

Слово не значок, не символ — це вогонь, сорочка духу народу.

Вона досконало-вишукана і коштовно-прекрасна – невтомно шита з покоління в покоління і турботливо передавана з роду в рід для найвищого, повного довершення, що йому не буде кінця.

Вона вся з гомону полів, лісів і морів отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок, переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Вона з голосу тура, мисливських сурем, скрипу дерев’яного рала, крику погонича, стогону вола в борозні, рокоту комбайна — вся з колосся, осмаленого війнами і торкнутого «мирною» радіацією. Вона з блиску козацької шаблі і весла невільницького човна — вся з шляхетного лицарства, що йому ніщо найстрашніші муки і тортури. Вона, як паруси волі, зіткані з останнього поклику воїнів і борців повстань, революції, битв за волю, честь і незалежність — вся змочена удовиною сльозою, повита дівочою тугою. Вся спрямована в стрімкий лет, щоб наша доля нас не цуралась. Вона з першого радісного щебету немовлят і тяжких похоронних планів. Вона з колискової матері над первістком — уся з шелесту дерева життя й пізнання зі старого в новий світ. Вона вся з тучі й грому; як з води й роси, — така українська мова. Ніжна й тендітна, а міцніша броньованої сталі, бо єднає дух і тіло, бо в її основі — непорочність і чистота.

Слово — поводир народу.

Це було істиною тисячоліття, тепер і завжди. І ніхто нею так не користався і так не зловживав, як прадавні завойовники. Грабіжницьке: «Хліба й води!» — неприкрите гасло підкорення й підбиття, освячене узурпаторськими законами найвигаданіших податків: рекрутське, подушне, за вікно, за вишню, за вола, за дорогу — ще не означає цілковитого пригноблення і пригнічення. Допоки в народу залишається його мова — його серце, «воно знову оживає і сміється знову»: народ внутрішньо не підкорений, вільний і здатний на боротьбу. Перемога над ним ще не перемога: нелюдські утиски зроджують протест і бунт.

Завойовникам завжди мало хліба і м’яса, молока й меду, вовни й шкіри, трав і дерев, вугілля і руди — мунущого й набутнього, вони посягають на вічне — на дух народу, на його слово.

Здійснюється це як грубою силою, так і витонченим яничарством.

Результат? Він один і той же: приручення народу, привласнення його розуму й рук.

Скинути з плечей і віддати останню сорочку — ще залишитися живим, а скинути сорочку духу — віддати свою душу, самознищитись.

Тож бережімо і плекаймо рідну мову, наше найбільше багатство!

Сніг

Пізньою осінню випадає перший сніг. Він майже завжди приходить зненацька. Прокинешся ранком – всі навкруги біло. Земля немов нарядилася в сліпуче-біле святкове плаття. Перший сніг робить чудеса. Як він перетворює всі навкруги! Побачиш ріку в цей час і зупинишся в здивуванні. Свннцово-синяя вода незвично темніє серед цукрово-білих сніжних берегів. А як гарний стає листяний ліс! Він немов наряджається у витончене біле мереживо. Кожна гілочка покрита снігом. Доторкнешся до її – так і посиплються на тебе сніжні пластівці

Твір-мініатюра «Осінь»

Новий твір на тему

Коротшими стали дні, яснішим – небо. Шурхотить земля яскравим килимом з опалого листя. Дерева переодяглися в золотаво-червоні наряди. На південь відлітати зібралися птахи.

Восени повітря прозоре, навіть дихається легше. І життя стишує свій шалений біг. Осінь – пора збору врожаю та підбиття підсумків. Колись у цей час для народів, що працювали на землі, розпочинався відпочинок до наступної весни.

Сьогодні осінь – час розпочинати справи, ставати до роботи та навчання після літнього відпочинку, готувати оселі до холодів. Восени легше і працювати, і навчатися, бо прохолодна погода сприяє тому краще за літню спеку, весняну грайливість та зимові морози.

Ми любимо осінь за яскраві барви природи та довгоочікувані зустрічі з друзями, за повні грибів лісні галявини, стиглі плоди у садах та трохи сумний дощ за вікном.

Новий твір на тему

У хвойному лісі

На прогалинах у хвойному лісі юні ялинки так засипані першим снігом, що не довідатися. Деревце стає схожим на вигадливу сніжну бабу. Гілок не видно, іноді просто один суцільний сніжний кому. Їли, що побільше, сніг не може так укутати. Він тільки осідає шапками на гілках. Тяжчають, никнуть гілки, і коштує дерево, як птах з опущеними крильми, На гладкій сніжній поверхні з’явилися перші візерунки. Якщо вмієш читати ці «записи», довідаєшся багато звіриних і пташиних таємниць. Перший сніг – ще не зима. Такий сніг звичайно довго не тримається

Українська мова

Мова - безцінний скарб народу. В ній відбито його характер, психічний склад, історію, звичаї, побут. Як- найдорожча спадщина, як заповіт поколінь передається нащадкам любов до свого народу і рідної мови Калиновою, солов'їною назвали прекрасну українську мову поети. Українська мова - одна з найрозвиненіших у світі..Зараз важко уявити людину яка б не говорила українською мовою.Окраса української мови - її, милозвучність. Чудові народні пісні сповнені задушевності, ліричності.

Українську мову шанують у світі. Твори українських письменників перекладено в багатьох країнах; водночас тисячі томів світової літератури видано українською мовою.

Український бюджет

Мені запам’ятався твір випускниці нашої школи Сніжани Майко «Замість тата у нас Україна». Тоді я ще не розумів, про що саме писала Сніжана, але був гордий за неї, за нашу школу, тому що про все показували по телебаченню, і писали в газетах.

Мене справді зацікавило питання, що таке податки і чому так важливо їх сплачувати. На сьогоднішній день, коли в школі є інтернет, то неважко було знайти відповідь на це питання. Але я вирішив поділитися своїми роздумами з вами, шановні читачі.

Спочатку я намалював собі картинку в голові, а потім це вилилося на аркуші у малюнок. Ось моє бачення податкової системи України.

На мою думку, Державна податкова служба, наче рідна матір, повинна обгорнути всю Україну в обійми ласки, добра, щирості і справедливості. Кожна людина, яка заробляє гроші, повинна частинку своєї зарплатні віддавати державі, щоб допомогти іншим.

Українська казна – це спільний горщик, з якого справедливий господар ділить гроші на потреби шкіл, лікарень, дитячих садків, забезпечення життя тим людям, які вже старенькі. І дійсно, кожен працюючий житель нашої країни повинен усвідомити і завжди пам’ятати правило, яке я постановив для себе у майбутньому: «Усе в твоїх руках. Податок – це не грабіж, а десятина, яку справжній українець-європеєць повинен сплатити, щоб Україна була процвітаючою і багатою країною».

Тож хай буде мир й добробут на нашій, на оновленій землі, на нашій славній Україні!

Як написати твір мініатюру

Рано чи пізно перед учнем постає завдання написати самостійно твір. Спочатку учень пишеміні-твір (твір-мініатюра), потім твір на вільну тему, твір-опис, твір-роздум і далі усе складніше.

Будь-який твір має три складові частини:
1) вступ;
2) основну частину;
3) висновок.
Потрібно пам’ятати, що ці частини є єдиним цілим і мають бути взаємопов’язані.

Розглянемо це на прикладі наступного міні-твору.

1. Вступ твору
Останнім часом батько Олега Радченко помітив, що його сину не телефонують друзі, ввечері до нього ніхто не приходить і син не виходить з дому. Він днями сидить за комп’ютером, щось читає або тупо дивиться в телевізор. Те, що хлопець читає, добре, — відзначив батько. Комп’ютер і телевізор — речі потрібні. Але чому так раптово змінилася поведінка сина? Колись телефон не замовкав, Олег був усім потрібний, він кудись поспішав, з кимось вирішував проблеми, навіть домашні завдання виконував абияк.

2. Основна частина твору
Коли чергового вихідного дня хлопець залишився вдома, батько запитав, що його тривожить, чому він замкнувся і невеселий? Олег довго не відповідав і нарешті розповів, що друзі до нього чомусь охололи. Батько спитав:
— Важко бути справжнім другом?
— Але я нікому ні в чому не відмовляю, — знизав плечима хлопець. — Просять — даю списати. Якщо потрібно, можу на уроці підказувати. Моїм мобільним хлопці користуються.
— Готовність прийти на допомогу однокласникам — це добре. Та ось що мене хвилює. Ти дружив із Мишком Сеніним. Він перестав до тебе заходити, не телефонує. Ви посварилися? Ти його образив?
— Коли він відповідав на біології, зморозив дурість, поніс нісенітниці, — всі почали глузувати з нього, і я теж. Мабуть, йому це не сподобалось. Так і з мене жартують. Я ж не ображаюся.
— Образа від образи різниться. Тобі часто телефонував Сергійко Блинов. І з нього ти теж приколювався?
— Він не зміг чи не встиг зробити фізику, звернувся, щоб я пояснив, я ж запропонував зошит — мовляв, списуй, я кудись поспішав.
— Тепер зрозуміло, — сказав батько синові. — Дружба — це праця душі. Своїм глузуванням, відмовою пояснити важке завдання ти виказав байдужість. І якщо подумаєш, можеш згадати чимало подібних прикладів. Справжній друг не сміятиметься за компанію з помилок іншого, зможе зрозуміти, дати пораду, а запропонувати списати завдання — немає нічого простішого. Якщо треба, можна заради друга пожертвувати і власним часом.

3. Висновки твору
Олег слухав батька не перебиваючи. Він і сам зрозумів, що бути справжнім другом важко. Минув час, і знову в Олега не замовкав телефон, до нього приходили хлопці, й у вихідні він знову кудись зникав майже на цілий день.

Розкриваючи зміст теми твору потрібно триматися в межах обсягу теми, щоб не розширювати її, щоб внаслідок цього не з’явилися частини, які не мають ніякого відношення до теми твору.

Диктант на тему мова - душа народу

Мова народу — це нев’янучий і невмирущий цвіт усього його духовного життя, показник свідомості. У мові одухотворено народ і батьківщину, втілено творчу силу духу народного. Тут небо вітчизни, її поле і гори, долини й ліси. І оживає повний думки й почуття голос рідної природи, і летить в рідних мелодіях всією Україною. Однак в глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідного краю, а й історія духовного життя народу. Змінюються покоління, але плоди їхньої творчої праці залишаються в мові як спадок нащадкам. Завдяки мові ми отримуємо ґрунтовні знання про історію українського народу, вірування, погляди, дбайливо збережені нашими дідами та прадідами.

Отже, мова є найважливішим, найбагатшим і найміцнішим зв’язком, що поєднує сучасне і минуле, віджилі і майбутні покоління в єдине ціле. Якщо зникає мова — зникає і народ. І навпаки, доки мова народу в його устах, доти живе і народ. Народна мудрість говорить: відберіть у народу все — і він все може повернути, а відберіть мову — і він ніколи вже не створить її. Народ навіть може створити нову батьківщину, але мову ніхто і ніколи більше не створить.

Людина із жахом здригається перед убивством людини, та що ж вона повинна відчувати, зазіхаючи на життя особистості народу. Вивчаючи рідну мову, дитина вчить не лише звуки, а ніби п’є духовне життя з груді рідного слова. Воно пояснює природу краще, ніж досвідчений вчений-природознавець; знайомить з людьми, суспільством, історією народу краще, ніж будь-який історик, воно вводить у світ народних вірувань глибше, ніж будь-який історик, воно вводить у світ вірувань глибше, ніж найвитонченіший естетик. Слово дає людині такі філософські погляди, яких не міг би дати жоден філософ.

Я повністю поділяю думки і тривоги Костянтина Ушинського, який пише про мову як найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок поколінь. Втрачаючи рідну мову, разом з нею народ втрачає і багатовікові духовні надбання, і спосіб розуміння світу, і скарбницю народної творчості, яка зберігається в піснях і легендах, казках і приказках, думах і переказах. Без мови бідніє душа, вироджується народ, гублячи свої духовні сили. Слова чужої мови, навіть спорідненої і близької,- мертві звуки. Народ, який через свою несвідомість перестає плекати і обороняти рідну мову, стає на шлях самогубства.

Всі ми повинні пам’ятати, що мова — найбільший скарб. І коли з’являється загроза хоч дещицю з нього втратити, усіх повинна проймати тривога за мову, за нашу державу, за наше майбуття. Завжди пам’ятатимемо, що шлях до істини і добра, краси і величі лежить через слово:

• Тож станемо перед Богом на коліна,
• Схилимо у шані голови свої,
• Щоб наша мова, рідна, солов’їна,
• Цвіла, як весняні гаї.

Рідну мову діти, як правило, засвоюють від батьків. Однак в історії нашої країни, на жаль, часто трапляються випадки, коли люди тільки у зрілому віці повертаються до рідної мови. На сучасному етапі розвитку України дехто стоїть на позиції двомовності. Це може бути прийнятним лише у змішаних сім’ях. Вчені довели, що вже у третьому поколінні залишається лише одна мова. У світі існують нації, складові частини яких користуються різними мовами. Яскравим прикладом можуть бути швейцарці, які розмовляють німецькою, французькою та італійською мовами. Однак це виняток, який лише підтверджує правило: назва народу і його мови мають один корінь.

Українська мова є мовою українського народу, а значить вона повинна бути рідною для кожного з нас, органічною частиною нашого єства. Воістину справедливі слова В. Сосюри: «Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема». Так розпорядилася доля, що багато українців як на Батьківщині, так і за її межами не мали можливості опанувати рідну мову. Щоб уникнути цілковитої денаціоналізації, ці люди в першу чергу мають оволодіти рідною мовою, оскільки саме вона є найголовнішим каналом зв’язку з рідним народом.

Рівень розвитку рідної мови — це показник духовності народу, бо саме у словнику відтворюється світорозуміння та світосприйняття народу. Отже, обов’язок кожного українця — знати і берегти рідну мову. Для людини, яка не розуміє значення рідної мови, вмовкає українська пісня, дума, легенда. Перед нею зачиняє двері мистецтво рідного слова. Людину, яка не є носієм культурно-духовних надбань, вважають чужинцем і відступником. І що б вона не проголошувала, поваги до неї не буде.

Українська мова — душа нашої нації. Вона ясна і повноголоса, нею легко передавати найтонші настрої. І я не можу зрозуміти тих людей, які соромляться говорити по-українські, які зневажливо відносяться до рідної мови. В основному це молоді люди та підлітки, для яких еталоном є усе закордонне. А того не розуміють: Хто горнеться до чужого, Того бог карає; Свої його цураються, В хату не пускають… Рідко звучить українська мова в нашому місті, бо знаходиться воно недалеко від кордону з Росією. І живуть в ньому багато сімей, де батько чи мати — з Росії. Та й студентів з сусідньої держави багато навчається в наших вищих навчальних закладах. Це все теж впливає на мовну ситуацію.

Але я сподіваюся, що настануть часи, коли українці повернуться до своєї мови, коди буде престижно добре нею володіти. Вже зараз необхідно відкривати тільки українські школи, дитячі садочки. У театрах ставити українські п’єси, телепередачі теж вести рідною мовою. Усі свідомі українці повинні об’єднатися і виступити проти забуття свого мовного та історичного коріння.